Ніч яка місячна, ясная, зоряна, Видно, хоч голки збирай. Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупочці тут під калиною, І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею Стелиться в полі туман.
Став чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Ген на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить.
Ти не лякайся, що ніженьки босії Вмочиш в холодну росу, Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, Тепло – ні вітру, ні хмар, Я пригорну тебе до свого серденька, А воно палке, мов жар.