Вчені покликані сіяти розумне, добре і вічне, і тому мене запросили із семінаром у один із університетів у гірсьrому районі Японії недалеко від Нагано. Можливо причина була набагато простіша, а саме в тому, що добрий знайомий мого шефа працює у цьому університеті, і вони вирішили дати мені можливість побачити трохи Японії. Хто зна... Вагадате, у яку версію хочется вірити мені ? ;-)

Їхати виявилось недалеко, 2.5 години, зате зміна клімату була разючою. Токіо вже насолоджувався весняним теплом, а в Мацумото лежав сніг, стояли гори і було 8 градусів морозу. Добре, що я подивився на інтернет на прогноз погоди і взяв весь теплий одяг, що маю, а то своєю легкою курточкою і синім носом зайвий раз би підтвердив думку японців про те, що Україна заметена снігами, і діти ходять в школу на лижах цілий рік. У Мацумото іншим виявився не тільки клімат, але і публіка: не було токійської поспішості і формалностей. Вже в станційному буфеті нас зустрів спокійний офіціант, який приємно відрізнявся від метушливих токійських побратимів розміром і поважністю. Я б навіть сказав філософським відношенням до процесу: мовляв ви прийшли, ми вам раді, але з цього приводу бігати не будемо. Та і навіщо бігати при зрості під 1м 90 см ? Меню теж було нескладне: воно складалось із десятка супів із вермишеллю різної товщини і комплектації. Вермишелеві супи - це окрема історія. Вони складають чи не половину всієї їжі японців, і містять, окрім тонкої (на зразок "Мівіна"), середньотовстої гречаної чи могутньої (перерізом 5 x 5 мм) вермишелі, мясо та овочі, часом обсмажені у тісті. Смак, на мій неосвідчений погляд, у них досить одноманітний, але я ж не їм їх змалку, тому подібне невігластво можна вибачити. Такий суп являєтся одночано і першим, і другим блюдом, хоча часом йде у комплекті із рисом. Завдяки цим супам відкрити ресторан в Японії при бажанні нескладно: треба тілки закупити досить вермишелі. М'ясо ріжуть тонко, так що на ньому зекономимо. Ну що заробимо пару єн ? :-)

Після зміни ритму із токійского на мацумотский за обідньою вермишеллю ми подалися на оглядини міста. Воно знаходится досить глибоко в горах, але відповідає Києву за інфраструктурою та новобудовами, Тернополю - за населенням, а за статусом це приблизно Славсько. Видатна культурна памятка в ньому одна - середньовічний дерев'яний замок, у якому виявились путівники на декілкох мовах (на жаль української не було), а всередині транслювалась екскурсія по-англійски. З неї я довідався, що гарні історії про естетичні смаки самураїв, які залазили аж під дах, щоб насолодитись цвітінням сакури одразу ж на території всього самурайства, і вдруге вже не лазити, - це видумки для туристів. Насправді з верхнього поверху було далі видно, а значить краще керувати війсками під час атаки на замок. Наступний поверх був резервним командним пунктом, а вже далі ішли житлові приміщення. Ті ж самі оборнні міркування керували панівником при виборі місця для замку посеред озера, що не заваждає тепер насолоджуватись вдалим естетичним поєднанням води і темного дерева стін. Коли ж додати гори на горизонті, то одразу ж рука туриста тягнется за фотоапаратом.

Після замку нас чекали робочі моменти в університеті, який, вийавляєтся, нараховує 8000 студентів, що відповідає Львівскому державному ім. Франка. Причина високої популярності вузу досить приземлена - це не наука, але лижі. Недалеко від Мацумото знаходяться якісні лижні спуски, від міста всього 70 км до олімпійського Нагано, і пару кілометрів до мальовничих Північних Альп, а тому молоді люди з усієї Японії рвуться сюди вчитись, чи точніше лижувати. Одразу ж виникла ідея насипати лижну трасу і поставити підйомник на Драгоманова, ото абітурієнтів на фізфаці побільшає. Там же навіть гора є, значить інвестиції будуть мінімальними.

Ввечері після роботи професор запросив мене на типово мацумотске блюдо: коропа у солодкому соусі. Смак і вигляд риби були вкрай незвичними. Коропа почистили і вивернувши навиворіт, як шкарпетку (рибу до кінця не розрізали) і запекли у солодкому густому соусі, схожому на сироп із перцем. За правилами жодна мацумоточка не може вийти заміж, не навчившись робити із риби таку потворку. Підозрюю, що мета цього - самооборона: як тільки чоловік провинився, жінка готує йому такого коропа. Їсти він його мусить, бо ж націоналне блюдо, а риба із сиропом є сама по собі достатнім покаранням. Правда мушу признатись, що чимось мені риба все ж сподобалась. Може я вже японець ?

Наступного дня ми знову заималис наукою, а під вечр подалися на оглядини околиць. Першим пунктом були поля васабі. О васабі ! Це моя велика японська любов і приправа. Васабі - це навіть не рослина, це - зброя. Взявши до рота кульку васабі розміром із сірникову головку, людина може спостерігати феєрверк прямо у себе в голові, а після чайної ложки зілля затія йогів із спанням на цвяхах здаєтся не більш, ніж нерозумним розбазарюванням заліза. Але якщо вживати васабі з розумом і соєвим соусом, то можна "підсісти" на нього як на наркотик. Недаремно білшість іноземців, які пожили в Японої, завжди просять привезти їм ці тюбики зеленої пасти. Це ж повний банзай !

Вирощують васабі у протічній гірскій воді, штучно розширивши річку і сповільнивши її течію. Далі на дно насипають невелику гальку таким чином, щоб розділити широку течію на багато маленких рукавів, і вже в них викладають поперечні підвищення, на яких садять рослину. Фермерам весь час доводиться слідкувати за тим щоб вода не застоювалась і не текла зашвидко. У першому випадку васабі може загинути, а в другому - течія зруйнує кладку. Коли ж додати те, що васабі - це дворічна рослина, то стає зрозуміло, скільки зусиль потрібно затратити, щоб отримати якісний корінь, котрий і є основою для приправи. Зате вже коли його виростили, то фантазія кулінара не має меж. На фермі можна було спробувати морозиво з васабі, пиріжки з васабі, редьку мариновану у васабі і навіть плавлений сир із васабі. І все це з рослини, яка відповідає нашому хрону, і має досить специфічний смак та запах, і десерти з якою добре вигядають на плакаті, але не на столі. Як турист, я теж став об'єктом васабізму, а саме мене напоїли саке із васабі. Поскільки ні професор, ні його дружина не пили, а лише пригубили за компанію зі мною, то всі 200 г напою були виключно моїми. Випити їх було обов'язково, бо ішлося про вияв гостинності, та й не хотілося ображати людей, які так привітно до мене поставились. І хоч саке, наперекір загалній думці, - це не горілка, а вино, тобто градусів у ньому як правило не білше 12-15, та саме комбінація з васабі робить його напоєм справжніх мужчин. Із кожним ковтком я почував себе більше і більше самураєм, який готовий в капусту порубати виробника цього саке. Але жертва не була марною: тепер я можу вважати себе українсько-японским козаком, бо і перцівку, і васбівку пив, шаблю в руках тримав, скільки мечів-катан у порядного джедая (воїна) мусить бути, знаю, і вмію страшно кричати "банзай !".

Після васабівки мене швиденько навантажили у машину, видно все ж таки не приховав я емоцій, і гостинні господарі боялись за долю того, хто придумав це пійло, то кращевже повезли на оглядини шинтоїстского храму та в гарячі лазні. Лазні знаходятся на мінеральних джерелах, які течуть з гір, і мають як внутрішні, так і зовнішні зали. Японці люблят проводити час у таких водних курортах-"онсенах", поєднуючи корисне із приємним: розслаблення у гарячій воді із лікувалною дією її мінералів. У деяких онсенах концентрація мінералів така висока, що випари забивають всі інші запахи, і нагадують аромат Нафтусі коло самого джерела. Та цю невелику незручність варто забути, бо дуже вже здорово відсидіти у воді з темепратурою під самим больовим порогом, пірнути у холодну ванну і вийти надвір іншою людиною. Особисто для мене найцікавішим було сидіти по шию у воді із температурою +40 С на кількаградусному морозі і спостерігати за тим, як змінюєтся колір снігу на горах в далині по мірі заходження сонця за спиною. Чомусь в цей момент я згадував про дім.