Стаття з Граней -- Закони жанру

Закони жанру

Ярослав Слободянюк

джерело: http://www.grani.kiev.ua/2004/32/Slobodyanyuk10L_ukr.htm (external link)

Сьогодні влада сильна, як ніколи!
Віктор Медведчук

Особливість двох останніх українських президентських виборів — 1999 та 2004 року — така, що офіційно оголошені ЦВК підсумки голосування у першому турі дозволяють на 99,9% ймовірності прогнозувати наслідки туру другого (одна десята відсотка залишається на суто гіпотетичні випадки, як-от: раптове виникнення третьої світової війни за найактивнішої участі у ній України). При цьому така ступінь ймовірності є незмінною за будь-якої мінімальної різниці у голосах між двома переможцями. Реалії наших виборів зразка 2004 року полягають у тому, що відповідь на питання, хто буде новим Президентом, залежить не від того, за кого буде більше віддано голосів виборців, і навіть не від того, скільки саме відсотків голосів буде сфальсифіковано, а від того, чи наважиться влада оголосити переможцем виборів того, кого вона хоче. З огляду саме на ці реалії офіційний підсумок першого туру автоматично називає нового Президента — це Віктор Ющенко.

Логіка проста: якщо влада принципово вирішила зігнорувати справжнє волевиявлення громадян, точніше — якщо влада принципово вирішила, що за будь-яких умов Президентом має бути Віктор Янукович, і заради цього вона, влада, готова на все (підкреслимо — на все!), тоді 31 жовтня це потрібно негайно демонструвати геть усім — конкретно Ющенку, всій Україні та всім “стратегічним партнерам” за кордоном. Не можна допускати, щоб у супротивника з’являлися навіть примарні сподівання, що влада чогось боїться, десь хитрує тощо. День виборів має показати, що проголошена свого часу “залізна” теза — “влада сильна, як ніколи” — не порожній звук, а сувора реальність, з якою мусять змиритися всі недоброзичливці влади. А хто не змириться, має бути негайно і рішуче показово розчавлений. Два роки, відколи Віктор Медведчук очолив адміністрацію Президента і взяв на себе завдання забезпечити збереження чинної влади після 2004 року, влада привчала всіх саме до такої думки: у вирішальний день у неї “рука не здригнеться”. Багато хто вірив. А щоб повірили ті, хто до останнього (тобто, до 31 жовтня) не вірив, владі потрібно було оголошувати Віктора Януковича переможцем відразу, не чекаючи другого туру, причому, з максимально можливою, з точки зору здорового глузду, різницею — десь відсотків 7-8. Потім, звичайно, треба було давити студентів-демонстрантів БТРами, розігрувати комедію в судах (мовляв, експерти сумніваються, що підписи на екземплярах протоколів виборчих комісій, поданих опозицією, справжні), не звертати уваги на заяви-протести Заходу і, звісно, терпіти їхні санкції проти конкретних українських можновладців, якщо такі будуть. Тобто, “Мукачеве” у всеукраїнському масштабі. Як варіант — відкласти проголошення Януковича Президентом до другого туру, але тоді у першому турі обов’язково показувати його перемогу знову ж таки — зі вражаючим відривом від Ющенка — мінімум ті самі 7-8 відсотків. Причому, навіть такий другий варіант виглядає небажаним для влади. По-перше, тому, що давав супротивнику час оговтатися і вжити якихось заходів у відповідь, по-друге, свідчив би, що влада все ж таки боїться надто вже грубо все і всіх ігнорувати, а це те саме, що визнати хоча б у чомусь свою слабкість.

Влада не зробила ні першого, ні другого. Отже, “рука таки здригнулася”. Треба розуміти, що у влади немає третього виграшного варіанту. Ситуація, коли ЦВК “малює” Ющенку і Януковичу приблизно однаковий результат, однозначно свідчить, що влада слабка, як ніколи. Всі розмови, що є межа для фальсифікацій (десь там не більше 5-7 відсотків), влада може допускати тільки на рівні міркувань політологів перед журналістами, але вона аж ніяк не може допустити, щоб у команді опозиційного кандидата справді вірили, що влада щось може сфальсифікувати, а щось не може. Влада взагалі не може допускати, щоб опозиція думала про неї, що вона чогось не може. Такі “закони жанру”. “Мукачеве”, серед іншого, мало на меті саме це й довести на конкретному прикладі: якщо фальсифікаціям є якась межа, то наша, влади, рішучість не віддати владу меж не має. “Хтось украв бюлетені, і нам глибоко байдуже, вірите ви цьому, чи не вірите”, — ось формула перемоги, винайдена Медведчуком. Він сам обрав саме такий шлях до перемоги, переконав у цьому Кучму і залучив у “союзники” Януковича. І якщо 31 жовтня, у день вирішального бою, влада відступається від нею ж обраної стратегії — значить, влада програла, і підписання акту про цілковиту капітуляцію — лише питання не такого вже далекого часу.

Чому влада не наважилася на логічний з точки зору нею ж обраної стратегії крок — питання інше. Очевидно лише, що не страх перед демонстраціями опозиції — їх влада і морально, і фізично була готова жорстоко, з кров’ю розчавити. Що виявилося страшнішим для Кучми — тиск Заходу, мовчазний спротив значної частини влади на місцях чи небажання (і страх) бачити Президентом Януковича — наразі не так важливо. Актуальним знову постає питання: чи наважиться Кучма з відчаю запровадити щось на зразок надзвичайного стану? На щастя, до всіх “проти”, які не дозволяли йому наважитися на це раніше, після 31 жовтня додався ще один фактор: неочікувано для влади висока виборча активність киян та їхня фактично беззастережна підтримка Ющенка. Столиця стала відверто ворожа до Кучми і особливо до Януковича. Стрижені “братки” добре-таки “засвітилися” за останні дні у Києві, викликавши у киян відповідні емоції та розігнавши виборчу апатію, властиву раніше киянам значно більшою мірою, ніж “провінціалам”. До того ж, кияни надто вже часто зазирають до Інтернету, і інформація про справжнє, а не телевізійне, обличчя прем’єра їм добре відома. Таким чином, вдаватися владі до силового утримання влади, коли столиця відверто проти — ризик величезний.

“Епоха Кучми” і справді закінчилася. Починається інша. І важливо, звісно, не те, що політик Віктор Ющенко буде Президентом України. Набагато важливіше, ЩО Україна отримає від його перемоги на президентських виборах. Зрештою, мільйони українців боролися (кожен, як умів і як міг) не за особистий успіх Віктора Андрійовича. Вони теж мусять бути переможцями, реальними переможцями на довгі роки.

Ми часто порівнюємо політичні процеси в Україні з тим, як подібне відбувається в Росії. Так от: якщо дещо спрощено формулювати, то зміна влади в Росії від Єльцина до Путіна відбулася за загалом полюбовною згодою вузького кола еліти без апеляції до електорату. Суть такої домовленості — Єльцин відмовляється від будь-яких спроб зберегти за собою владу, не чекаючи закінчення другого строку президентства, а новий глава держави обіцяє збереження загального статус-кво інтересів провідних членів еліти і забезпечує особисті гарантії екс-президентові. Російський народ брав у цьому лише опосередковану участь: враховувався лише його настрій, але не його голос на виборах. Власне, так мало б статися і в нас: і в 2000-2001 роках, коли Ющенко був прем’єром, і пізніше, майже до останньої хвилини, він був готовий домовитися з Кучмою на “російських” умовах. Кучма не захотів, бо повірив Медведчукові, що в Україні можна зробити інакше, ніж в Росії, що в Україні можна зробити так, як у Білорусі. В кінцевому підсумку, в Україні в суперечку між Кучмою та Ющенком (або, можна сформулювати і так: між Ющенком та Медведчуком) був залучений народ України: саме його активне голосування за Ющенка стало одним із вирішальних факторів, чому тепер Кучма змушений втрачати владу без гарантій і в реальному статусі політика, який програв найважливішу свою політичну кампанію. Українське суспільство зробило величезний крок вперед на шляху до демократії, бо в свідомості середньостатистичного українця утверджується думка, що ненависну йому владу таки можна усунути цілком демократичним шляхом — голосуванням на виборах. Щось подібне вже було у нашій новітній історії, коли Кравчука змінив Кучма. Однак, по-перше, після того був 1999 рік, коли вже тоді вкрай непопулярний Кучма утримався при владі всупереч масовому невдоволенню ним населення, по-друге, десять років тому не було такого шаленого тиску на виборця, такої брехні ЗМІ і таких брудних виборчих технологій. Правий Ющенко, коли каже, що демократія в Україні перемогла. Інша справа, що це ще аж ніяк не остаточна перемога, що Україна і за Президента Ющенка може знову скотитися до “кучмізму”. Однак позитивний досвід українського виборця беззаперечний, і в цьому російський обиватель-виборець далеко-далеко відстає від нього. Це і справді надважлива демократична перемога, і перемога насамперед України, а вже потім — особисто Ющенка. І якщо Ющенко, не дай Боже, спробує використати плоди цієї перемоги виключно в особистих цілях, якщо, не дай Боже, він у час свого президентства буде раптом скочуватися до “кучмізму”, боротьба проти нього не починатиметься “з нуля”, у нас тепер є величезний, зовсім свіжий національний, тобто загальнонародний, досвід боротьби проти антинародного “ізму”.

Створений : system. останні зміни: Четвер 04 з November, 2004 14:22:20 JST dmytro.
Оригінал документу знаходиться на http://tiki/tiki/tiki-index.php?page=%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%8F%20%D0%B7%20%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D0%B9%20--%20%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%80%D1%83