Надворі 9-та вечора, японці ще активно працюють, але я вирішив, що на сьогодні досить,
і взявся за е-маіли. Думаю, що всім буде цікаво знати, а яка ж вона ця країна, і особливо, на перший погляд. Уявити собі це доволі просто: треба взяти 50 км будь-якої дороги через села і міста України, а потім це все стиснути на 1 км, не дозволивши жодному селянину, переставити хату, чи втіхаря розтягнути город. Ні ! Все має невелике, до 3 поверхів, і дуже концентроване. Це ніби бульйонний кубик міского типу: береш маленкий кусочок Японії, розводиш у воді у будь-якій країні, і маєш половину територї заселену, маленкою, серйозною і дуже працьовитою публікою. Те, що о 9-ій вечора всі ще на роботі - це тільки легка ілюстрація працьовитості. Коли я ішов у офіс, то бачив, що у конференцзалі десяток студентів і апсірантів сиділи на семінарі, і явно не збирались звідти ідти протягом наиближчих 30-60 хвилин. Учні повертаются зі школи теж після 8-ої, і тілки банки закриваются в 15:00.

Я прилетів у Токiо, а живу і працюю у декілкох десятках кілометрів від нього. Але це суто номіналне ділення, бо по дорозі з аеропорту до мого "села" не було жодного більшого клаптя землі, де б не стояв будинок, нехай навіть із невеличким полем. Вздовж дороги тягнулось суцільне місто-село. Для простоти управління цей конломерат поділений на менші куски, яким надано статус міст чи сіл. І хоч місце, де мені випало жити, вважається селом, та разом зі мною тут крутится ще 350 тис. жителів :-)

Велика концентрація людей заставляє аборигенів дуже ощадно відноситись до всіх ресурсів матеріланих, чи просторових. В хатах використано кожен кут, і навіт матрас-футон, який заміняє ліжко багатьом японцям, вдень ховают в шафу, щоб розширити життєвий простір. Сміття, сортуєтся за 4 різними видами, кожен з яких викидаєтся окремо, і потім відповідним чином переробляєтся. Предмети побуту роблятся із мінімуму матер'ялу, правда із максимумом прибамбасів :-) Їх японці люблят: навіт дорогі мобілні телефони, які містять цифровий фотоапарат, мають кольоровий монітор і вміють варити рис, за кількістю лампочок, блискучих деталей і причіпних брелків нагадують дитячі іграшки.

Самі люди суттєво вдрізняются від нас (хто б подумав ?! ;-))))), і часом буденна картинка стає доволі забавною: уявіть собі маленкого япочика на здорвенному мотоциклі типу Харлей-Девідсон, у шоломі специфічної японскої форми (муска для білизни, яку з ромаху натягнули на кулю) і дуже серизоним виразом обличчя. Я знаю, що він здорово їздить, і що без проблем справляєтся із здоровенним апаратом, але попри це з трудом стримую посмішку. Він напевно теж, коли бачить мої потуги елегантно їхати на велосипеді після 10-річної перерви. В лабораторії працюю із 3-ома японцями, росіянином і шефом-японцем. Дядко серйозний, і багато знає. Апаратура, якою вони тут користуются унікальна, і мало де в світі є щось подібне. У безпоесередньому розпоряджені тільки нашої групи є стільки обладнання, що його б вистачило на середньої величини дослідницький інститут. Як не дивно, білшість речей зроблена своїми руками, і тілки нестандартні моменти типу виготовлення мікроскопічних механічних деталей чи встановлення багатотонного генератора довірені фірмам. В деякі моменти виникає проблема, ким це все заповнити, і тут дуже доречними бувають "гості" із-зовні типу мене :-)

Пардон, але мушу ідти, бо на мене чекає росіянин із вечерею. Завтра продовжу.