Цієї суботи мені вдалося проникнути у саму серцевину японского мілітаризму: шинтоїстский храм Ясукуні на свято памяті всіх, хто загинув за Японію. Спочатку декілка слів про сам храм: його назва перекладаєтся, як "земля миру", але на його території разом із багатьма японскими солдатами поховані 6 війскових злочинців 2-ої світової віини. Беручи до уваги звірства, які чинили японці в Китаї та Кореї, нема нічого дивного, що уряди цих країн посилають дипломатичні ноти протесту кожного разу, як прем'єр-міністр Японії відвідує Ясукуні. Він же виправдовуєтся тим, що вклоняєтся памяті усіх, хто загинув за країну. Такому твердженню можна було б вірити, якби не музей при храмі, у якому виставлена зброя різних епох, серед якої не бракує торпед та літаків для пілотів-камікадзе. У вестибюлі музею стоїт гаубиця, про яку написано, що її використовували у 2-ій світовіи віині аж до 45-го року, після чого вона була захоплена американцями. Дуже своєрідно пояснена причина, чому гаубиця потрапила в експозицію: там зовсім немає слів на зразок "нагадування про безумства віини" чи "застереження потомкам", ні це, мовляв, пам'ять про японских солдатів, що воювали. Фактично публіка гордиться тим, що зробила. З таким же успіхом німці могли б виставити танк "Тигр" чи винищувач "Мессершмідт", і пояснювати, що це тілки пам'ять, а "коні не винні".

Я особисто поки що не стикався із прямими вийавленням настроїв японців, і можу передати хіба що слова інших, але все зводится до того, що частина населення країни доволі войовнича і зовсім не закинула плани експансії. І якщо б імператор сказав: "самураї - мечі в руки", то реакція не заставила б себе чекати. Подібна точка зору підкріплюєтся економічною політикою японцюв, які, наприклад, в Чехії доволі жорстко зіграли на ринку пивоного промислу, викачавши, по суті, декілка сотен мілионів доларів, що для чехів зовсім не мало. Одночасно існує велика частина населення, котра абсолютно мировлюбива і не цікавится нічим, що сягає за межі їх дому-подвіря-городу. Це, напевно, наслідок давнього кастового поділу, коли селяни мовчки копали землю, де їм скажуть, і не піднімали голови, а бадьорі самураї їздили рубати одні другим голови.

Щоб не буди занудним, повернуся краще до опису Ясукуні Джінджа мацурі - свята храму Ясукуні. А ось воно було мирним і забавним (ну на 80 %). Алея, що вела до храму була обрамована стіною ліхтарів висотою метрів із 7, і довжиною добрих 200 . Спочатку я думав, що на ліхтраях написані імена якихось воїнів, але виявилось, що це назви фірм та імена спонсорів, які заплатили по 1000 USD на підтримку храму. Далі були і менші ліхтарики, на котрих відзначили 50-доларових спонсорів. Храмовий прислужник, який нам все це пояснював, виявився дуже бадьорим дідком, і прямо на місці запропонував нам заплатити по 50 USD, а він би одразу ж повісив ліхтарики з нашими іменами. Ми сказали "щезни примаро !", що для дідка, напевно прозвучало, як українска версія "банзай !" і він вирішив, шчо краще буде ушитись.

Поза тим аборигени їли і веселились. На храмовій алеї, яка за розмірами нагадує проспект Свободи у Лвові, водили хороводи і били в барабани. У японців барабанний біи - це танець, де важливо не тільки, яку мелодію музикант вибиває, але ще і як він при цьому рухаєтся. Процес нагадує цікавий акробатичний етюд. Одночасно жінки в кімоно утворили круг навколо барабанщика і танцювали свій танець. Потім понесли мікоші - дім бога. У шинтоїстскіи релігії божество живе у храмі, котрий весь час закритий, і прочани всередину не заходять. Коли ж храм ремонтують, то поряд будують тимчасовий дім, куди просять божество переселитись на час ремонту. Існує також переносна версія цього дому - мікоші. Це невелика різблена і декорована капличка на носилках, вагою від декілка сотен кілограм до декілкох тон. На свята її носять навколо храму, підскакуючи, підкидаючи і крутячись із нею на місці. Акція виглядає особливо цікаво, коли чоловік із 50 несуть такі великі мікоші, як у Ясукуні, і хвицяє при цьому ногами у різні сторони. Їхні акробатичні дії мали би розважити божество, і забезпечити його приязнь на наступний рік.

Коло самого храму була поставлена естрада, з якої за супроводу війскового оркестру співали пісні. Я не знаю, про що вони, але точно не мир і не про любов. У мене на якийсь момент виникло відчуття, що я на знаходжусь на політичному заході у радяснкі часи: на сцені війсковий оркестр, диригент у формі старшого офіцера, а співають дідки років за 60 у офіціиних костюмах і з дуже політично свідомим витразом обличчя. Скупі жести і періодичне плавне розводження руками лише підкріплювали підозру, що текст перекладаєтся як "широка Японія родная, гдє гєройскій єдєт самурай". Ну а щоб повністю розвіяти всілякі сумніви, на полотно проектувалис фотографії японських солдатів під час бойових дій.

Менш політично свідома частина населення, подивившис на мікошоносців, насолоджувалась типовими радощами японского свята: їжею з різноманітних станків. Там не було, звичних нам "гарячих собак", чи картопляних чіпсів, а була жарена вермішель-рамен, восьминоги запечені у яйці чи сосиски на паличках. Судячи із зовнішнього виглаіду продукції, калорії і холестерин там стояли плече в плече і ще й штовхалис за вілне місце, але кого це хвилювало ? ;-) Я попробував кусочок осминога, запечений в яйці. Смак ? Десь такий, як і слід було чекати, судячи із назви :-) Взагалі-то я побоявся купувати що б то не було з кормових кьосків, але як мене завірили наші українці, там все ідеально санітарно чисте.