Ось і прийшли чергові вихідні, а з ними трохи часу на е-маіли.

Цього разу я буду напружувати аудиторію своїми асоціаціями із копанням городів: у нас в Україні в сонячну суботу народ бере лопати в руки і радісно їде на дачі. На Токійщині цими днями теж погода видалась гарна, хоч бери і йди рис копати. Жарти жартами, але по дорозі від дому до інституту я проїжджаю повз місцевий аналог наших дач. В своїй білшості це ділянки розміром десь 3x3 метри, ну максимум 5x5. А, напевно, в кого є такий кусок грунту, як прийнято на Львівщині, тобто 6-10 соток, серед японців вважаєтся куркулем, і його намагаются загнати в япоснкий колгосп. Хоча ні, брешу, не намагаются: в Японії сілским господарством мають право займатись тілки окремі фермери, великим напівпромисловим фірмам, типовим для Європи чи Америки, тут саджати картоплю, рис чи бамбук заборонено !

До речі, про місцевих фермерів: костюм (інакше це не назвеш) і зовнішність у них такі, як і на середньовічних ілюстраціях. На ногах - дуже забавне взуття, шоже на шкарпеки з перегородкою між великим і рештою палців. Ці шкарпетки мают грубшу резинову підошву, і є доволі популярними, як робоче взуття. В комплект ще входят спеціалні галіфе, майка із обрізаними рукавами і джґутова пов'язка на голову, щоб піт не заливав очі. Ну і звичайно суворий японський вираз обличчя ;-) Жінки ще часто носять капелюхи-панамки діаметром як невелике сомбреро, які в дощ чи вітер, примотуются хусткою. Це чимось нагадує дамскі капоти 17-18 сторіччя, які носились у Європі, але місцева версія набагато об'ємніша і вмістила би запросто двох японок. Впереше, коли я побачив кілкох таких робітниць, то здалека це виглядало, як група ніндзьових солдат хімічного захисту, і тільки зблизька вдалось роздивитись жінок років по 50 із серпами в руках.

Цікаво, невже, вони з цих клаптиків земплі і живут ? Ну якщо і так, то явно не всі. В суботу, їдучи на обід додому, бачив як 2 фермерші, "накопавшись" години деьс із 8-9 до 2-ої по обіді, сідали в доволі дорогоу машину (класом як дешевший Мерседес), акуратно ставлячи лопату за водійске сидіння. Уявляю собі цю картинку, скажімо, в Бірках ;-)))

В неділю я відвідував Токіо за метою витрішок :-) Для цього вирішив поїхати на дальній від мене кінец міста, а потім пішки пройти через центр. Перше враження доволі протирічиве: з однієї сторони всього дуже багато. Ідеш, а по дорозі будинки, будинки, будинки. Та з іншого боку, вони всі однакові ! Чи принаймі такими здаются. Можливо мені іноземцю, звичному до неяпонских міст, просто не вдаєтся виловити елементи відмінності між різними частинами міста, але можливо їх справді немає, бо всі будинки в місті нові, стара архітектура фактично відсутня.

Також "на маршруті" довелося зіткнутись із таким явищем, як платний парк. Коли людеи багато, а трави мало, то можливість побродити між деревами стає дорожчою :-( Ніколи б не подумав, що за таке можут просити ~2.5 долари ! Звичаино, у місті є і неплатні парки, але, по-моєму, саме необхідність розкошелитис за огляд кущів і є яскравою ознакою перенаселенності. Коли подивитись на карту міста, то зелених плям зовсім небагато. Я навіт по-іншому почав сприймати на свою "замістску резиденцію": у нас як-не-як, за 300 м від існтитуту є зовсім безкоштовні зарослі якихось дерев. Інше діло, що за ними знов місто, але це вже неминуча ознака "великого Токіо", де живе в сумі, чи то 30 чи і всі 50 мілионів людей - мало не половина населення країни ! В інших частинах Японії пубіки живе менше, і там навіть є куски дикої природи. Це, скажімо, навколо Хірошіми на півдні, чи на півночі, на Хокайдо, де і влітку вдень +10..15 С, а у японців аж очі від такого дубаку стают круглими ;-)