Отже, я знову у Шінкасені, котрий цього разу везе мене в Токіо. У останній день перебування в Нагої ми всією групою подалися у село періоду Мейджі. Хоча звучит майже як парк Юрського періоду із динозаврами, але насправді у період правління імператора Меиджі (1871-1912) Японія відкрилась впливу Заходу, що стало помітно також і в архітектурі. Але як і все решта чужорідне цей наплив тривав недовго, і поступово будови почали знову набирати характерних японских рис. Старе руйнувалось, і тому була зроблена спроба зібрати у етнографічному музеї під відкритим небом найвідоміші споруди епохи Мейджі з цілої країни. Всі будинки музею розміщені у вигляді невеликого містечка у мальовничій місцині на березі озера в горах. Така турбота про відповідне оточення досит типова для японців, які намагаются розташувати важливі храми чи інші громадські споруди так, щоб вже саме оточення створювало особливу атмосферу.

Серед представлених 60 з гаком експонатів-будов досить сильно відчувається вплив англійского та американського стилів, оскілки саме торговці з цих країн були чи не найктивнішими у освоєнні "нових земель". Деякі будинки виглядають так, ніби перенесені сюду із півдня США з часів громадянскої віини. А деякі, і ці здаются найцікавішими, мають одночасно і американо-англійскі, і японські риси. Мені особисто найбілше сподобались дві церкви, у одній із яких ще й ікони були з ієрогліфами. Але цікавими були навіть такі прості деталі як, наприклад, вуличний ліхтар з-під імператорского палацу: його залізна частина виконана так, ніби він стояв десь на вулилці Праги, Львова чи Відня, але скляні плафони відтворюють форму типових японских ліхтариків - такий собі бочкоподібний кокон. Звичайно, там є багато інших цікавих експонатів, але це один із випадків, коли буде легше показати фотграфії, ніж намагатись словами описати малунку кімнатку 2 на 2 м, у побратимах якої ще не давно жила значна частина населення.

Після села Мейджі - Мейджі-мура (наголос на перший склад ;-) ми ще побували у самурайскому замку 17-го сторіччя розташованому неподаліч. Це єдиний замок Японії, який знаходится у приватному володінні. Оскілки держава оголосила його націоналним скарбом, то туди пускають туристів, але інтер'єр зберіг багато рис, типових саме для функціонуючих замків, а не музеїв. Виглядає замок зсередини дуже бідно, оскілки декорації зі стін знято (кожна з них - це картина старшної ціни), а нічого іншого там для прикрашання не передбачено: меблів у японских домах мінімум, лише голі деревяні стіни і татамі на підлозі. Тому відчуття таке, ніби зайшов у стодолу чи тартак, який за дивною примхою господаря побудовано аж на 5 поверхах невеликого розміру, і до того ж сполучені стрімкими драбинами. Підніматись доводится майже вертикально вверх, і не зрозуміло, як старий самурай взагалі добирався далі першого поверху. А може таке планування і задумане для того, щоб воїн не втрачав форми ? У такому разі мети досягнуто, бо видряпатись у повному обладунку і з мечем по вертикалних шодах на останній поверх замку для милування заходом сонця може тілки фізично здорова людина. А лазити туди він просто мусів, якщо це справжній японец, бо замок стоїть на високій скелі, і з нього відкриваєтся чудовий краєвид оточуючих гір. Ось тільки тепер це все заповнено суцільною 1-2 поверховою забудовою, яка буквально стіна в стіну закрила вес вілний простір.

Ось так ми погуляли, та й поїхали додому. По дорозі знову довелося спостерігати суцільну забудову Японії, при якій не ясно, чи ти вже виїхав із попереднього міста, чи може уже й потрапив у сусідню область (префектуру). Лише під кінець, коли затемна ми в'їхали в Токіо, з'явились хмарочоси Гінзи, найдорожчого району міста, у морі вогнів.